Lord, teach me to do Your will, for You are my God. (Ps. 143, 10)
Dear Brothers and Sisters in Christ!
February 17 of this year marks the 125th anniversary of the birth of Patriarch Josyph Slipyj  – Confessor of faith and longtime Primate of our Church. The Synod of Bishops of the Ukrainian Greek Catholic Church has entrusted to all the faithful this whole year to honor his memory and pray for his glorification here, on earth, among the choir of the blessed and saints.
The life of Patriarch Josyph Slipyj passed in the whirlwind of difficult and dramatic events of the ХХth century. He, as no one else, experienced almost all the burdens and sufferings of that historical period. His life  passed against the backdrop of revolutions and two World Wars, collapse of empires and constant change of state boundaries; he went through imprisonment, exile and, finally, forced emigration… The Patriarch unified in himself the experiences of hundreds of thousands or even millions of Ukrainians, for whom those decades became a true via dolorosa per aspera ad astrа. It is this motto  – “Per aspera ad astra” (through hardships to the stars) – Josyph Slipyj put in 1939  on his episcopal escutcheon. His secret episcopal ordination took place under conditions of persecutions against the Church during the first Soviet occupation of Western Ukraine. Metropolitan Andrey Sheptytsky, confined by a serious disease to a wheelchair, tried to provide successive leadership for the Church and was looking for a person whom “no trials could break”. Young Bishop Josyph probably felt that his ministry would be a path through the thorns.  However, as stars are a guide for the sailor not to get lost in the stormy sea, so the light of Christ that enlightens everything, became the guide for the future Patriarch in his own life and in his serving to others.

He came into this world as a subject of the Austro-Hungarian monarchy and left it as an outcast of the last empire of the ХХth century – the Soviet one. In his childhood little Josyph dreamed of becoming a priest or a scholar. With the blessing and support of Metropolitan Andrej Sheptytsky he was able to realize and combine these two great callings, although external circumstances didn’t always foster their full realization. His student years coincided with the unrest of World War I and desperate attempts of our people to gain independence and unite into one state. Josyph Slipyj received his priestly ordination from the hands of Metropolitan Andrej in September 1917, when the latter could finally return from the Russian captivity. His higher theologian studies in Innsbruck and then in Rome passed amid the post-war devastation and great socio-political and spiritual-moral crises in Europe of that time.

In 1922, after finishing his studies abroad, Father Josyph returned to a new political reality in his homeland. This time it was a restored Polish state, in which Ukrainians again found themselves in the role of a discriminated national and religious minority. This is why the Head of our Church entrusted to him the leadership of the Spiritual Seminary, the establishment of the Ukrainian theological  academic society and the development of the Greek Catholic Theological Academy in Lviv, which became the leading academic and educational centers not only for the Church circles, but for the whole Ukrainian community in Halychyna.

But ahead was even bigger test – the Second World War. The Ukrainian “blood lands” got in the center of collision of two totalitarianisms  – Hitler’s and Stalin’s regimes, each of which was building their “new order” on the bones of millions of innocent victims and in denial of eternal Christian and universal values.

In November 1944, after the return to Western Ukraine of the Bolshevik power and passing on into eternity of Metropolitan Andrej, Bishop Josyph took over the leadership of the Church. They say that even a top-rank official of the Soviet secret service, who had been sent to Lviv in order to coordinate the violent liquidation of the UGCC, and, having seen the young bishop in bishop’s vestments during the funeral procession, whether with regret or “with knowledge of the matter”, observed: “How many crosses have they placed on that bishop! How is he supposed to bear them all?” And already in the night of April 11th, 1945 the new Primate of the UGCC, together with other bishops and well-known priests, was arrested. He spent the next 18 years behind the walls of the  repressive Soviet penal system, tirelessly and relentlessly carrying his cross of a confessor of faith and confirmed others in hope. Deep faith in God, faith that Lord’s Providence should defend the Church, which the Savior Himself established and which no one could destroy, were for him spiritual supports and guides in order not to lose himself in the midst of the prickly thorns of terrible ordeals.

Having received his release in 1963, thanks to the efforts of St. Pope John ХХІІІ and American President John Kennedy, and, having arrived in Rome, Metropolitan Josyph never renounced his Ukrainian (though Soviet) citizenship. Moreover, “deported without the right of return” archpastor wanted to be together with his suffering people, at least in the distance to show solidarity with his faithful, who remained “in the house of bondage”. While in the West, he made great efforts in order to find and gather those who, either by material need or political circumstances in the homeland, had been scattered throughout the world. The Patriarch-confessor understood that without solid spiritual and intellectual foundations the nation will be doomed to forget her roots, to disorganization and self-abasement, to utter subjugation and assimilation. Therefore, Bishop Josyph Slipyj issues his first decrees “in the free world” about the establishment and development of two institutions: the Ukrainian Catholic University and the Cathedral of St. Sophia. Despite his advanced age, and not lamenting about his energy and health having been broken by years of imprisonment, he visited our each eparchy and every exarchate in the diaspora; he visited almost every parish, collecting not only funds, but also rallying all “who were scattered” into one, full of her dignity, nation under God in his Particular Church.

Patriarch and Cardinal Josyph Slipyj didn’t live to see by only a few years the collapse of Soviet Union and its utter demise.  He reposed in the Lord on September 7, 1984 and only in August 1992 his mortal remains stately and solemnly “returned”  from Rome to Lviv, after the Ukrainian people had gained their state’s independence, and after the persecuted Church had come out of catacombs. But a true respite for his tireless soul our great Patriarch bequeathed only then  when, “if it be God’s will and the wish of the Ukrainian people, place my coffin in the catacombs of the renewed St. Sophia Cathedral” in Kyiv as a sign of unity and sobornist’  of our entire nation and its unified Kyivan Church. We all should work hard on this task in order to fulfill the last will of this great man of the Church!

Meditating on the pages of the biography of Patriarch Josyph, we may assume that in his youth, dreaming about his future, he wasn’t even thinking that he would have to experience so many difficulties and trials. But, as we know from his memoirs, he always asked himself: “What does the Lord expect from me?” And he often pondered on the question: “What will history say about me one day, with what shall I stand before the Lord at Christ’s Last Judgment?” It is clear that Josyph Slipyj became a great man not at any one moment. From day to day he grew in prayer, holiness, wisdom, in the sense of responsibility, and most of all – in fidelity to God’ s will.

His life, as the life of everyone of us, wasn’t a straight path, but rather a labyrinth, in which every choice is important. Because at every turn it is possible to make an error, choosing the wrong way. In order not to get lost on that path, we need an inner compass that will show us the correct route. The servant of God Josyph didn’t search for guides in transient ideas or vain expectations. In his pastoral letter  “On the unity in Christ” (June, 3, 1976) he addressed his flock with simple advice: “We must be ourselves!” This “being ourselves” is being born in everyone of us at the moment when in our prayer to our Heavenly Father we recognize His will concerning our life. And every stage in Patriarch Josyph’s biography is marked with this sign of authenticity, at the heart of which Christ abides.

He was himself when he revealed in himself the attraction to learning and devoted his entire life to it, not so much by his own academic work but by creating the conditions and  institutions for others. He was himself when he felt the calling to priesthood and gave away his whole self to it, despite the restrictions and bans to perform his ministry. He was himself when he refused from the promised freedom    and high positions if he were to renounce his Church. He was himself when, having found himself in the West, became the voice and symbol of “silent Church” in the USSR and of all the persecuted by the godless, totalitarian government. He was himself when he was defending the right of the religious community, of which he was the Head, to patriarchal dignity. Only this posture gave him the opportunity not to depend on stunning changes around him and to walk through all those turning points in history with dignity.

Today, when we often hear that we live in “fluid times” or even in “the post-truth era”, when everything around is constantly changing, nothing is longstanding and firm, truth does not exist, there are only “points of view”, that the one is right whoever has power and money, and popularity can be gained by means of cheap slogans and promises, − Patriarch Josyph’s invitation to authenticity, to “being yourself”, is once again extremely important.

To be ourselves was never easy; it’s even more difficult to exercise our calling in the uncertain times we are now experiencing. At first glance, it’s much easier and more comfortable to adapt to change, to fit ourselves to external circumstances, to refuse to recognize absolute Truth… But woe to the person who ceases to be himself. The life of Patriarch Josyph, the resurrection of our Church from catacombs and her further dynamic development bear witness that only the one overcomes volatility and fluidity of history, who invariably remains in his or her core the same as the Lord created him or her. This path, even though difficult and full of thorns, is possible, and it brings a person great inner satisfaction and joy because he or she exercises his or her Christian duty and does God’s will, and only in this way can be himself or herself.

Therefore, in this Jubilee Year of our Patriarch Josyph, we encourage all to think about who we are and what our task is on this earthly pilgrimage to eternity, in our journey today “through hardships to the stars”. And may the Lord Jesus Christ Himself, Who alone is the Way, the Truth and the Life, be for us that leading star, which will allow us to overcome all obstacles on this path of truly knowing our very selves through His Cross and Resurrection. The life destiny of Patriarch Josyph persuades us that, with deep faith and God’s help, a person of unbreakable will, who doesn’t renounce his or her God-given being, who doesn’t betray his or her calling and who exercises his or her ministry, will win, whatever the circumstances, in a duel with evil and falsehood.

The blessing of the Lord be upon you with His grace and love for mankind, always, now and for ever and ever.
Given in Kyiv,
At the Patriarchal Cathedral of the Resurrection of Christ,
on the Feast of the Presentation of Our Lord Jesus Christ,
 15 February 2017 A.D.



Господи, навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій (Пс. 143, 10).

Дорогі в Христі брати і сестри!

Сімнадцятого лютого цього року сповнюється 125-ліття з дня народження патріарха Йосифа Сліпого – ісповідника віри та довголітнього предстоятеля нашої Церкви. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви доручив усім вірним упродовж цього року вшанувати його пам’ять і молитися за його прославлення тут, на землі, серед лику блаженних і святих.

Життя патріарха Йосифа проминуло у вирі складних і драматичних подій ХХ століття. Він, як ніхто інший, досвідчив чи не всі  тягарі та страждання того історичного періоду. Його життєвий шлях пролягав на тлі революцій і двох світових воєн, розвалу імперій і постійної зміни державних кордонів, він перейшов через ув’язнення, заслання і, нарешті, вимушену еміграцію… Патріарх поєднав у собі досвіди сотень тисяч або й мільйонів українців, для яких ці десятиліття стали справжньою via dolorosa per aspera ad astrа (хресною дорогою через терни до зірок). Саме такий девіз – «Крізь терни до зірок» – Йосиф Сліпий помістив у 1939 році на своєму єпископському гербі. Його таємна хіротонія відбулася в умовах гонінь супроти Церкви під час першої радянської окупації Західної України. Митрополит Андрей Шептицький, прикутий важкою хворобою до інвалідного крісла, старався забезпечити подальший провід Церкви і шукав особу, «яку б не зламали жодні випробування». Молодий єпископ Йосиф, напевно, відчував, що його служіння буде дорогою крізь терни. Однак, як зорі для мореплавця є орієнтиром, щоб не згубитися в бурхливому морі, так світло Христове, що просвічує всіх, стало для майбутнього патріарха дороговказом у власному житті та в служінні іншим.

Він прийшов у цей світ підданим Австро-Угорської монархії, а покинув його як вигнанець останньої імперії ХХ століття – Радянської. У дитинстві малий Йосиф мріяв стати священиком або науковцем. За благословення та підтримки владики Андрея Шептицького він зумів здійснити і поєднати цих два великих покликання, хоч зовнішні обставини далеко не завжди сприяли їх повній реалізації. Його студентські роки припали на лихоліття Першої світової війни та відчайдушних спроб нашого народу здобути незалежність і об’єднатися в одну державу. Свої ієрейські свячення Йосиф Сліпий отримав із рук митрополита Андрея у вересні 1917 року, коли той нарешті зміг повернутися з російського полону. Вищі богословські студії в Інсбруку, а згодом у Римі проходили в умовах повоєнної розрухи і великої суспільно-політичної та духовно-моральної кризи в тогочасній Європі. У 1922 році, після завершення закордонного навчання, отець Йосиф повернувся вже в нову політичну реальність на рідних землях. Цього разу це була відновлена Польська держава, в якій українці знову опинилися в ролі дискримінованої національної та релігійної меншини. Саме тому Глава Церкви доручив йому провід Духовної семінарії, заснування Українського богословського наукового товариства та розбудову греко-католицької Богословської академії у Львові, які стали провідними науково-освітніми осередками не лише для церковного середовища, а й на загал для української громади Галичини.

Та попереду було ще більше випробування – Друга світова війна. Українські «скривавлені землі» потрапили до центру зіткнення двох тоталітаризмів – гітлерівського та сталінського, кожен з яких будував свій «новий порядок» на кістках мільйонів невинних жертв та запереченні віковічних християнських і загальнолюдських цінностей.

У листопаді 1944 року, після повернення в Західну Україну більшовицької влади та відходу у вічність митрополита Андрея, владика Йосиф перебрав провід нашої Церкви. Розповідають, що навіть високопоставлений чиновник радянських спецслужб, якого послали до Львова для координації плану насильницької ліквідації УГКЦ, побачивши молодого владику на похоронній процесії в архиєрейському облаченні, чи то з жалем, чи зі «знанням справи», зауважив: «Скільки хрестів наклали на того єпископа! Як то він усіх їх винесе?» А вже в ніч на 11 квітня 1945 року нового предстоятеля УГКЦ разом з іншими владиками і визначними священиками було заарештовано. Наступні 18 років він провів у застінках радянської карально-репресивної системи, невтомно і незламно несучи свій хрест  ісповідника та скріплюючи в надії інших. Глибока віра в Бога, віра в те, що Провидіння Господнє повинно зберегти Церкву, яку заснував сам Спаситель і якої ніхто не зможе знищити, були для нього духовними опорами й орієнтирами, щоб не згубитися серед колючого терня жахливих випробувань.

Отримавши звільнення у 1963 році завдяки старанням св. папи Івана ХХІІІ і американського президента Джона Кеннеді та прибувши до Рима, митрополит Йосиф так ніколи й не зрікся свого українського (хоча й радянського) громадянства. Бодай таким чином «депортований без права повернення» архипастир хотів бути разом зі своїм стражденним народом, бодай на віддалі солідаризуватися зі своїми вірними, які залишалися «в домі неволі». Перебуваючи на Заході, він доклав багато зусиль, щоб віднайти та згуртувати тих, кого чи то матеріальна нужда, чи політичні умови на Батьківщині розкидали по всьому світу. Патріарх-ісповідник розумів, що без солідних духовних та інтелектуальних основ народ буде приречений на забуття своїх коренів, на розгубленість і самоприниження, на цілковите підкорення й асиміляцію. Тому свої перші декрети «у вільному світі» владика Йосиф Сліпий  видає про заснування і розбудову двох інституції: Українського католицького університету та собору Святої Софії. Незважаючи на вже поважний вік, не шкодуючи підірваних роками неволі сил і здоров’я, він об’їжджав кожну нашу єпархію та екзархат на поселеннях, відвідував мало чи не кожну парафію, збираючи не лише кошти, а й гуртуючи всіх «у розсіянні сущих» в єдиний, сповнений власної гідності народ Божий у своїй помісній Церкві.

Патріарх і кардинал Йосиф Сліпий не дожив всього кілька років до того часу, коли Радянський Союз захитався і таки впав. Він спочив у Бозі 7 вересня 1984 року і лише його тлінні останки в серпні 1992 року велично й урочисто «повернулися» з Рима до Львова, після  того як український народ здобув свою державну незалежність, а переслідувана Церква вийшла з катакомб. Але справжній спочинок для своєї невтомної душі наш Великий патріарх заповідав лише тоді, коли «з волі Божої та бажання Українського Божого люду складуть [його] домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії» у Києві як знак єдності та соборності всього нашого народу і його об’єднаної Київської Церкви. І над цим завданням нам усім ще належить немало потрудитися, щоб сповнити останню волю цього церковного мужа!

Роздумуючи над сторінками життєпису патріарха Йосифа, можемо припустити,  що в молодості, мріючи про своє майбутнє, він і не думав, що йому доведеться зазнати скільки  лихоліть і випробувань. Одначе, як знаємо з його спогадів, він завжди себе запитував: «Що від мене очікує Господь?» А ще він часто роздумував над питанням: «Що скаже одного дня про мене історія, із чим я постану перед Господом на Страшному суді Христовому?» Зрозуміло, що Йосиф Сліпий став великою людиною не в якусь одну мить. Із дня у день він зростав у молитві, святості, мудрості, у почутті відповідальності, а передусім – у відданості Божій волі.

Його життя, як і кожного з нас, було не прямою дорогою, а радше лабіринтом, в якому кожний вибір є важливим. Адже на кожному повороті можна схибити, обравши не ту дорогу. Щоб не загубитися на цьому шляху, ми потребуємо внутрішнього компаса, який підказуватиме нам правильну путь. Слуга Божий Йосиф не шукав орієнтирів у минущих ідеях чи марних сподіваннях. У своєму посланні «Про поєднання в Христі» (3 червня 1976 року) він звернувся до своєї пастви з простою порадою: «Будьмо собою!» Це «буття собою» народжується в кожному з нас у той момент, коли ми в молитві до Отця Небесного розпізнаємо Його волю щодо нашого життя. І кожен з етапів біографії патріарха Йосифа позначений цим знаком автентичності, в серці якої перебуває Христос.

Він був собою, коли відкрив у собі потяг до науки і присвятив цьому все своє життя не так власною академічною працею, як творенням умов та інституцій для інших. Він був собою, коли відчув поклик до священства і віддав цьому покликанню всього себе, незважаючи на обмеження і заборони здійснювати це служіння. Він був собою, коли відмовився від обіцяної свободи та високих посад, якщо відречеться від своєї Церкви. Він був собою, коли, потрапивши на Захід, став голосом і символом «мовчазної Церкви» у СРСР та всіх переслідуваних безбожною тоталітарною владою. Він був собою, коли обстоював право релігійної спільноти, яку очолював, на патріаршу гідність. Лише така позиція дала йому можливість не залежати від карколомних змін довкола нього і гідно пройти всі ці перипетії історії.

Сьогодні, коли ми часто чуємо про те, що живемо «плинні часи» чи навіть у «добу постправди», коли все навколо постійно змінюється, нема нічого тривкого й надійного, істини не існує, є лише «точки зору», має рацію той, у кого влада і гроші, а популярність можна здобути дешевими гаслами й обіцянками, − запрошення Йосифа Сліпого до автентичності, до «буття собою» знову набуває неабиякого значення.

Бути собою ніколи не було легко, ще важче здійснювати своє покликання в часи непевності, які ми переживаємо тепер. На перший погляд, набагато легше і комфортніше пристосуватися до змін, прилаштуватися до зовнішніх обставини, відмовитися від визнання абсолютної Правди… Але горе людині яка перестає бути собою, яка втрачає себе. Життя патріарха Йосифа, воскресіння з катакомб нашої Церкви та її подальший динамічний розвиток свідчать, що лише той долає непостійність і плинність історії, хто постійно у своєму осерді залишається тим, ким сотворив його Господь. Цей шлях, хоч важкий та тернистий, є можливим і приносить людині велике внутрішнє задоволення та радість саме тому, що вона виконує свій християнський обов’язок та волю Божу і тільки так може бути собою.

Тому в цей ювілейний рік нашого патріарха Йосифа заохочуємо всіх замислитися, ким ми є та яким є наше завдання в цьому земному паломництві до вічності, у нашій сьогоднішній мандрівці «крізь терни до зірок». І хай сам Господь Ісус Христос, який єдиний є Дорогою, Правдою і Життям, буде для нас тією провідною зорею, що дозволить здолати всі перепони на цьому шляху істинного пізнання самих себе через Його хрест і воскресіння. Життєва доля патріарха Йосифа переконує нас у тому, що з глибокою вірою та Божою допомогою людина незламної волі, яка не зрікається своєї Богом даної сутності, не зраджує свого покликання та здійснює своє служіння, за будь-яких обставин переможе у двобої зі злом та неправдою.

Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні.


Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день празника Стрітення ГНІХ, 15 лютого 2017 року Божого


Отців-душпастирів прохаємо зачитати це Послання, поділивши його на дві частини, після кожної  Божественної Літургії в суботу та неділю, 18 і 19 лютого цього року.