On the 100th Anniversary of the
Re-establishment of the Ukrainian State

Very Reverend and Reverend Fathers,
Venerable Brothers and Sisters in the monastic life,
Dear Brothers and Sisters in Christ!


One hundred years ago, on January 22, 1918, Ukrainian statehood was re-established by virtue of the Fourth Universal Declaration of the Central Council of the Ukrainian People’s Republic (UPR). That same year, on October 19, by a “Proclamation of the Ukrainian Central Council,” Ukrainian lands, which till the end of the First World War were part of the Austro-Hungarian Empire, were declared independent, to form what came to be known in our history as the West Ukrainian People’s Republic (WUPR). Next year we will commemorate the unification of these two entities into one state. Together with Carpathian Ukraine, declared in 1938, the UPR and WUPR form the foundation upon which our country, once again independent, was re-established in 1991.

On this occasion we, the bishops of the Major Archiepiscopate of Kyiv-Halych of the Ukrainian Greek-Catholic Church, call upon you to join us in offering prayers of thanksgiving to the Lord. It is by His grace that the statehood of our people was restored and preserved even though the powers of the world more than once undermined it and placed it in doubt, seeking to doom our independent state to oblivion and non-existence. We prayerfully honour all the men and women, too numerous to count, who through their tireless labour and struggles contributed towards the present reality in which we enjoy national freedom. We offer special prayers for the souls of those, who in the struggles for independence gave up their lives out of love for their Fatherland and their neighbours, achieving the right to build a life in our own “Native House.” May their memory never be forgotten among our people!

The Church of Christ has proven to be a foundational element of nation-building for the Ukrainian people. Christianity provided the main impulse for the development of our culture, formed our identity, signs of which we continuously rediscover throughout our history. And in times when our people had no other social structures, it was the Ukrainian Church that became the principal environment and centre of community life in the homeland and abroad. Having undergone together with the Ukrainian people diverse and numerous challenges, our Church gained extraordinary experience in being the voice for a stateless nation before the powerful of this world. It is not surprising that the head of our Church, Venerable Andrey Sheptytsky, was informally regarded as the ethnarch of our people, while Patriarch Josyf Slipyj was received by world leaders as the rightful and official representative of the Ukrainian people, deprived of the right to “be itself.” Indeed, these two great men of our Church in the difficult historical circumstances of the past century did everything in order to foster among the Ukrainian people a Christian attitude towards nation building. Today, as foreign aggression and internal reforms present new challenges, we seek to share with you a few thoughts on this most important spiritual element of state-building. Our reflections are pastoral and founded on the Gospel, the teaching of the Church, and the experience of our great predecessors.

“Called to freedom” (Gal 5:13)

The perennial struggle of our people for national independence was necessarily guided by a profound desire to be free from various forms of foreign captivity and to obtain the right to freely decide the fate of our own country, our own people and our own family. This is turn brings to fruition in our own lives the gift of freedom, which a person and nations receive from their Creator. As we see, the concept of freedom consists of two elements: freedom from oppression—captivity, subjugation, exploitation and deprivation of rights; as well as freedom for self-determination—the choice of one’s path of development, the unobstructed fulfilment of the gifts and talents of individual persons and of all society.

However, freedom must not in any way be confused with arbitrariness or lawlessness. Authentic freedom involves responsibility, especially before God, and then, before one’s own conscience and the people that brought us forth and to whom we have a right to belong. We, people of faith, understand and believe that true freedom springs forth from Divine will and is built upon the keeping of Divine law. His Beatitude Lubomyr once justly observed: “The Lord made us free. No one respects our freedom more than God. But we do not have the courage to be free, for to be free means to be responsible.” Therefore, freedom must be learned, it must be established in us each and every day in order that we might not fall into the captivity of sin and passion, which blinds, limits, and imprisons both person and nation. Authentic freedom guarantees the victory and irrepressibility of both person and nation in the face of tyranny and enslavement. Of this again His Beatitude Lubomyr rightly noted: “Government fears the freedom that lies in the heart much more than a hungry revolt. You can pay off someone who is hungry, but a free person can only be killed.”

The twentieth-century with its two world wars which passed through our land like a deadly tornado, and with its two tyrannies—Nazi and communist—took millions of lives of our fellow citizens. At the same time it became a century of unprecedented heroism, of bearing witness to faith and to love towards our beloved homeland on the part of the best sons and daughters of our people, sacrificing even their very lives—not as invaders, but as protectors, not as occupiers, but as defenders of their native land, of the rights and freedoms of their people.

Once again today our people defend their liberty and dignity with great personal sacrifice. However, we should remember that the first battlefield on which we must fight for and establish authentic freedom, is the expanse of the human spirit, open to divine truth and ready to submit to the salvific will of God. For the person of faith, the path to authentic freedom is the path of the Divine Commandments. For this reason, we call out with the Psalmist: “I delight to do your will, O my God; your law is within my heart” (Ps 40:8). In one’s daily readiness to do the will of God and keep His law in our personal, family, and professional lives we find a guarantee of victory in today’s struggles and of hope in sustained prosperity for our nation.

 “Brought to perfection as one” (Jn 17:23)

Throughout the history of establishing its statehood, our people experienced not only the consequences of a disastrous deprivation of freedom and loss of independence, but also the drama of internal discord. These afflictions were often brought about by external circumstances beyond our control, when the world powers decided our fate without us, behind our backs, violently dividing our lands among themselves.

Over the last 150 years we endured a number of massive waves of emigration of our people, dispersed throughout the world, driven by adversity or threatening political and economic situations in our native lands. This is how Ukrainian settlements were established in the various corners of the world: Canada, the United States, Australia, the countries of Western and Eastern Europe, and South America. Today, many of our countrymen also live in Asia and Africa. Maybe this experience of Ukrainians dispersed throughout the world is at the root of that well-known expression: nashoho tsvitu—po vs’omu svitu (of our blossoms the world over). Although these migratory processes frequently brought incredibly great challenges, difficulties, and tragedies for the Ukrainian people, we cannot ignore also the positive moments: our people, finding themselves on foreign soil, experienced a particularly acute longing for their native land, a longing which found expression in concern for the preservation of spiritual, national, and cultural traditions; in the development of the Church of their birth and the fostering of language; in the building of churches and the creation of Ukrainian organizations; in proclaiming before the entire free world the truth about oppression and persecution in the homeland and ongoing efforts towards the restoration of Ukrainian statehood. It is not by chance that the first countries to recognize Ukrainian independence in more recent times were, in fact, those countries where the influence of the Ukrainian community and Church remains influential to this day.

However, our people also experienced the tragic consequences of those divisions, which we ourselves brought about through internal discord, confrontation on various levels, unjust actions, instigation of one against another, giving one’s own (frequently ultra-partisan) interests priority over the needs of the nation as a whole. Already the Venerable Metropolitan Andrey Sheptytsky with pain in his heart noted:

Unfortunately, even from superficial observations of our national life one can arrive at the undeniable conclusion that in the spirit of every Ukrainian there exists a profound and powerful desire for one’s own state; yet, along with this desire one can find, possibly, an equally powerful and deep desire that this state be necessarily the kind that is wanted by a particular party, clique, group, or even individual. How else does one explain that fatal division among us, disputes, rifts, quarrels, that partisanship which destroys every national initiative?! How else does one explain the mind of many such impetuous patriots, whose work has such a profoundly ruinous character?![1]

To our great misfortune, these words of Metropolitan Andrey, spoken in the distant year of 1941, have lost none of their relevance, for gazing at the situation today, even the untrained eye can see in the actions of many politician and political forces their “ruinous character.”

The lessons of the past centuries should teach us to cherish and preserve the unity of our people, and not speculate on the natural manifestations of regional, cultural, denominational, or ethnic diversity, which in reality enrich us rather than threaten nation-building. The enemies of Ukrainian statehood seek to divide our people, setting one group against another, while responsible politicians and true patriots should make every effort to ensure cohesion, mutual support, and effective solidarity among all sectors of Ukrainian society. Such efforts to unity flow not only from the national interests of our people. It is inscribed in the very nature of human society, encoded as it is with the desire for integrality, for cohesiveness. Our perennial national ideal of unity-sobornist is reflected in such simple slogans, which are even repeated by our children: “Ukraine is one!”, “East and West together!”

Recalling the precious, largely bitter, centuries-old experience of the past, today we direct our appeal not only to our politicians and community activists, but also to every Ukrainian man and woman, wherever they may be: let us cherish the unity-sobornist of the Ukrainian State, let us foster unity and solidarity among ourselves, not led on a leash by those pseudo-patriots, who sow mistrust, discord, strife, and division among our people. Such “efforts” of theirs inevitably will lead to a weakening of national strength, and, ultimately, to the loss of Ukrainian statehood, acquired and defended today at a great price. We, the Pastors of this people, raise up to the Lord our ancient prayer-supplication: “The strength of the people is in unity. God, grant us unity!”

 “Rooted and grounded in love” (Eph 3:17)

Saint Paul exhorts us: “Let all that you do be done in love” (1 Cor 16:14). Indeed, love permeates all actions of an authentic Christian. From love as a primary source come forth all noble intentions of a person and people. From love we draw the strength to overcome obstacles and conflicts. Love is the internal impetus that grants us the capacity to labour daily with endurance and sacrifice.

Love is also at the heart of that noble emotion which we call patriotism. Authentic Christians are called to be patriots, that is, to love their Fatherland, their people, their language and culture with the same loving sacrifice that is applied to the Divine commandment of loving our father and mother. In the light of the New Testament we can also affirm that love of the Fatherland is inscribed in human nature and comes from the commandment to love our neighbour. Thus, “…the natural law enjoins us to love devotedly and to defend the country in which we had birth, and in which we were brought up …”[2].

For every nation, true wealth and glory are found in its sons and daughters, who demonstrate respect and love for the land of their ancestors, who not only defend its borders from invasions by uninvited and insatiable “liberators,” but also preserve its values, who through the ages embody and express the unique spiritual code of a people: its faith and language, its freedom-loving spirit and own sense of dignity, its aspiration for justice and truth in interpersonal and social relations. Such individuals show their love not through empty words, but through their own good works, and, therefore, are the bearers and models of authentic patriotism. Indeed, love of the Fatherland, in the words of the righteous Metropolitan Andrey, “depends on action, and not on words. Those who in their own situation, conscientiously performing their duties, work for the good of their people, are better patriots that those who speak much, but do little.” [3]

We are proud of and thank God for the numerous ways in which our compatriots demonstrate their love for their native land, for their concern, their compassions and solidarity, for their wisdom in the circumstances of this insidious hybrid war. We refer to those who on the Maidan defended their dignity and freedom, those who went to the front and at the cost of their health and life defended or continue to defend not merely the territorial integrity of the country, but also a place of freedom and spirit, who rescue refugees and support displaced persons, who share their modest means and savings with the needy; and finally, we speak of all, who conscientiously and responsibly perform their professional and public duties. They all embody the fulfilment of the greatest commandment that Christ our Lord left us as a signpost and testament: “This is my commandment, that you love one another as I have loved you. Greater love has no one than this, to lay down one’s for his friends” (Jn 15:12-13).

The nature of human love is to expand—beginning in the home and family, embracing one’s village-town-city (one’s “small fatherland”), on to one’s entire native land, and then all people and all nations. Authentic Christian love is recognized in its universal and inclusive character. If genuine love abides in a human heart then such a heart excludes no one: neither those who are near, nor those who are distant; neither those who are gracious, nor those who stand in aggression. Such a person strives to embrace all with his or her benevolence, desires the fullness of life for all, is ready to show compassion and mercy to all.

We Ukrainians sense, especially in these last years, the friendship and solidarity of many countries, of millions of people of good will throughout the world, of many nationalities and religious beliefs. They sympathize with us in our trials, support us in our need, protect us before the hate of the aggressor and demonstrate their readiness to stand with us as time passes. Such solidarity is a great gift, but also a duty. It obliges us to open and expand our heart to the needs of those nations that today endure injustice, aggression, trials, and various forms of suffering.

 “Watch and pray!” (Mt 26:41)

Reflecting of the virtue of authentic love towards one’s native land, we cannot ignore a number of false attitudes towards patriotism, which undermine this noble sentiment and can be a cause of shame for a people or even pose a grave danger for our still young statehood.

We are convinced that a person who does not engage his or her own people in truth, but feeds them passionate slogans and deceitful promises, is not a sincere patriot. We especially wish to caution against cheap political populism, which does not have the good of the people as its objective, but rather one’s own comfort and victory in the next elections. How can we not bring to mind the words of Ivan Franko, who cautioned against such false patriotism, which appears in “festive garments,” but finds hard work “an unstoppable fever”—unfamiliar and repulsive.

Authentic patriotism has nothing in common with an ideology that places the nation “above everything,” including the Lord our God. Such a view of nation and state, in the words of Metropolitan Andrey Sheptytsky, is not founded on love, but rather, on egoism or even idolatry. [4]. We, as disciples of Christ, cannot condone or accept such forms of extreme or integral nationalism, racism or chauvinism, which make everything, especially the Church and the state itself, subservient to the idea of nation, deny the freedom and rights of individuals, but most importantly, their personal dignity, which comes from God, treat representatives of other nationalities, races and religions with disdain, promote hate and animosity, inspire blind and crude violence in the pursuit of political goals.

Saint Pope John Paul II, speaking to his co-nationals in 1978, emphasized: “Love of our country unites us and must unite us above all divergences. It has nothing in common with narrow nationalism or chauvinism, but springs from the law of the human heart. It is a measure of man’s nobility.” [5]. In a similar spirit our own Soviet camp prisoner Patriarch Josyf, who laid his whole life upon the altar of service to his own people, expressed the following: “Let our patriotism be a love for our people, ready for any sacrifice, however, let it not be falsely understood as a nationalism that bases love of Fatherland on hatred.”[6]. Written in complex times at the start of the second Soviet occupation, this letter of a confessor of faith has not lost its pastoral intuition and once again brings us back to the priority of love.

In our beloved prayer for Ukraine we sing: “In a pure love for the land, You, O God, nurture us.” Love must become a litmus test for all our personal aspirations, for all national plans and projects. The ability to distinguish between love and its false forms requires a mature mind, a pure heart, and a sensitive conscience.

The Lord God today calls us to watch over our conscience, over the future of our people and state. Let us ask ourselves: are our attitudes, opinions, judgments, and actions guided by a pure love for our people? Are we ourselves, as architects of our country, guided by it? Does it guide our political and community leaders? Responding honestly to these questions will help us rediscover the path to a successful development of our nation and the ongoing building of the state.

Finally we invite all to fervent prayer: in thanksgiving—for the gift of liberty and statehood; in repentance—for the sins by which each one of us and our entire people throughout its history may have offended God and His holy law; in petition—for divine blessings upon our people, for wisdom to our leaders, for courage and health to the faithful builders of our nation, and especially for her dedicated defenders on the front lines. Prayer is, from the perspective of faith, the greatest expression of love for one’s neighbour and country, for through it we express our conviction that “unless the Lord builds the house, those who build it labour in vain. Unless the Lord watches over the city, the watchman stays awake in vain” (Ps 127:1).

Therefore, surveying the last century in thought and prayer, let us face the coming day with faith in our heart, placing our hopes and expectation in the hands of the Lord and Master of heaven and earth. We do not fear the darkness that may appear before our eyes, for the light of faith dispels the nightfall of anxiety and fear, and grants us certainty that “the Lord will give strength to his people, the Lord will bless his people with peace” (Ps 29:11).

May the eternal mercy and powerful grace of the Almighty spread out over our entire people, may they heal the spiritual and bodily wounds of its sons and daughters, may God’s wisdom guide all of us on the path of truth, and may God’s love inspire all to genuine daily labour towards the continuous confirmation of a united Ukrainian State—for the glory of God and for the temporal and eternal good of our nation


The blessing of the Lord be upon you!


On behalf of the Synod of Bishops
of the Kyivan-Halych Major Archepiscopate



Given in Kyiv
at the Patriarchal Cathedral of the Resurrection of Christ,
on the day of the Venerable Saint Martinian,
the 26th of February in the 2018th Year of our Lord

[1] The ideal of our national life…// The Church and the social question: Pastoral teaching and activity (2 Vols.), Vol. 1, p. 532.

[2] See Leo ХІІІ, Sapientiae christianae [Christian Wisdom], Encyclical on Christians as Citizens, 5-6.

[3] Christian labor, August, 1899 р.

[4] See Decree of Metropolitan Andrey Sheptytsky “On unity,” May 28 and September 24, 1943: “Pagan patriotism is the love of one’s own coupled with hate of all others. However, Christian love of the Fatherland, embracing all people, unites Christians with adversaries and enemies, and provides patriotism with a proper foundation: it teaches unity.”

[5] To my beloved fellow countrymen, October 23, 1978.

[6] See Pastoral letter of Metropolitan Josyf Slipyj to the clergy and faithful, in memory of Metropolitan Andrey Sheptytsky, November 23, 1944.


з нагоди сторіччя відновлення української державності

Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні брати і сестри в монашестві!
Дорогі браття і сестри в Христі!


Сто років тому,  22 січня 1918 року Божого, у Києві згідно з IV Універсалом Центральної Ради УНР відбувся акт відновлення української державності. Того ж року, 19 жовтня, «Проклямацією Української Центральної Ради» було проголошено незалежність тих українських земель, які до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії, а відтоді увійшли до нашої історії як Західноукраїнська Народна Республіка. Уже за рік ми святкуватимемо подію, коли ці дві українські республіки проголосили своє об’єднання в одну державу. Разом із Карпатською Україною, проголошеною в 1938 році, УНР і ЗУНР стали тим фундаментом, на якому наша держава, знову як незалежна, відродилася в 1991 році.

З цієї нагоди ми, єпископи Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, закликаємо приєднатися до наших подячних молитов Господеві, за ласкою якого була відновлена i збережена  державність  нашого народу, хоча світові потуги не раз перекреслювали та ставили її під сумнів, бажаючи приректи нашу незалежну державу на забуття і небуття. Ми молитовно вшановуємо всіх тих чоловіків і жінок, – їх сьогодні годі злічити, – які своєю наполегливою працею чи боротьбою долучилися до того, що сьогодні ми втішаємося національною свободою. Особливі молитви підносимо за душі тих, які в цих визвольних змаганнях віддали життя з любові до Батьківщини і своїх ближніх, виборюючи право будувати життя у вільній «Рідній хаті». Нехай пам’ять про них не проминає в нашому народі!

Церква Христова проявила себе в бутті українського народу як націєтворчий первень. Християнство дало основний імпульс розвитку нашої культури, сформувало нашу тотожність, знаки якої ми повсякчасно віднаходимо у своїй історії. А в часи, коли наш народ не мав жодних інших соціальних структур, саме Українська Церква була основним середовищем і центром життя громади на Батьківщині та на поселеннях. Пройшовши разом з українським народом різноманітні й чисельні випробування, наша Церква здобула непересічний досвід бути голосом бездержавної нації перед сильними світу цього. Глава нашої Церкви праведний митрополит Андрей Шептицький недарма мав неформальний титул етнарха, а патріарха Йосифа Сліпого керівники держав приймали як повноправного і офіційного представника українського народу, котрому відібрали право «бути собою». Саме ці два великі мужі нашої Церкви у важких історичних обставинах минулого століття робили все, щоб виховати в українському народі християнське ставлення до національного будівництва. Сьогодні ми посеред нових викликів зовнішньої агресії та внутрішніх реформ прагнемо поділитися з вами кількома думками про цю важливу духовну складову державотворення. Наші міркування є душпастирськими та виходять з Євангелія, вчення Церкви і досвіду наших великих попередників.


«Покликані до свободи» (Гал. 5, 13)
Тривалі національно-визвольні змагання нашого народу незмінно супроводжувалися великим прагненням звільнитися від різного роду чужинецьких поневолень і здобути право свобідно вирішувати долю власної країни, власного народу та власної родини і таким чином реалізовувати у своєму житті дар свободи, який людина і народи отримують від свого Творця. Як бачимо, поняття свободи містить у собі дві складові: свободу від – гніту, поневолення, пригноблення, визиску та позбавлення прав, а також свободу до – вільного самовизначення, свобідного вибору власної дороги розвитку, безперешкодного втілення в життя дарів і талантів окремих осіб і всього суспільства.

Утім, свободу не слід у жодному разі плутати зі сваволею чи беззаконням. Справжня свобода передбачає відповідальність, передусім  – перед Богом, а відтак – перед власним сумлінням і народом, якого ми є вихідцями і до якого маємо привілей належати. Ми, віруючі люди, розуміємо і віримо, що справжня свобода виростає з Божої волі і будується на дотриманні Божого закону. Слушно зауважував свого часу блаженніший Любомир: «Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним – це означає бути відповідальним». Тому свободи слід учитися, щодня її утверджувати в собі, щоб не потрапити в кормигу гріха і пристрастей, які засліплюють, обмежують, поневолюють людину і народи. Справжня свобода гарантує перемогу і нездоланність людини та народу перед лицем тираній і поневолень. Про це також влучно висловився  блаженніший Любомир: «Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного – тільки вбити».

Двадцяте століття з його двома світовими війнами, які смертельним смерчем пройшли по нашій землі, і з двома тираніями – нацистською і комуністичною, що забрали мільйони життів наших співвітчизників, стало водночас століттям небувалого героїзму і свідчення віри та любові до рідної землі з боку найкращих синів і дочок нашого народу, котрі склали в жертві навіть власне життя – не як загарбники, а як захисники, не як окупанти, а як оборонці рідної землі, прав і свобод власного народу.

Так само і сьогодні наш народ з великою самопожертвою обстоює власну свободу і гідність. Однак ми повинні пам’ятати, що першим тереном, на якому слід виборювати та утверджувати справжню свободу, є простір людського духу, відкритого до божественної правди і готового з довірою коритися спасенній Божій волі. Для віруючої людини дорогою до справжньої свободи є дорога Заповідей Божих. Тому така людина вигукує із псалмоспівцем: «Чинити твою волю, Боже мій, я радий, і Твій закон у мене в серці» (Пс. 40, 9). У щоденній готовності чинити Божу волю і зберігати Його закон в особистому, родинному і професійному житті – запорука перемоги в теперішніх змаганнях і надія на тривалий розквіт нашої держави.

«Звершені в єдності» (Ів. 17, 23)
Упродовж історії становлення своєї державності наш народ відчував на собі не лише наслідки згубного позбавлення свободи та втрати незалежності, а й драму внутрішніх роз’єднань. Ці нещастя часто були спричинені зовнішніми, не залежними від нас обставинами, коли світові потуги вирішували нашу долю без нас, за нашими плечима, насильно ділячи наш край поміж собою.

Упродовж останніх 150 років ми пережили кілька масивних хвиль еміграції наших людей, які розсіювалися по світі, гнані скрутною чи загрозливою політичною та економічною ситуацією на рідних землях. У такий спосіб постали українські поселення в різних куточках світу: Канаді, Сполучених Штатах Америки, Австралії, країнах Західної і Східної Європи та Латинської Америки.  Сьогодні багато наших краян живуть також в Азії та Африці. Мабуть, саме від досвіду цього розсіяння українців зродилося відоме прислів’я: нашого цвіту – по всьому світу. Хоч часто ці міграційні процеси несли зі собою надзвичайно великі виклики, труднощі та часом і трагедії для українського народу, усе ж не можна випустити з уваги і позитивних моментів: народ, перебуваючи на чужині, з особливою гостротою відчував тугу за рідним краєм, яка виливалася в турботу про збереження духовних, національних і культурних традицій; у розвиток рідної Церкви та плекання своєї мови; у побудову храмів і створення українських організацій; у проголошення перед усім вільним світом правди про утиски і переслідування на Батьківщині та витривалі зусилля задля відновлення української державності. Цілком невипадково одними з перших українську незалежність у новітні часи визнавали і підтримували саме ті країни, де вплив української громади та Церкви був і донині є вагомим.

Утім, наш народ зазнав трагічних наслідків і таких поділів, які спричинювали ми самі – внутрішніми чварами, протистояннями на різних рівнях, несправедливими діями, підбурюванням одних супроти інших, висуванням на перший план власних (часто вузькопартійних) інтересів, а не загальнонаціональних потреб. Уже праведний митрополит Шептицький із болем у серці стверджував: «На жаль, навіть з поверхової обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, та попри ту волю знайдеться, може, рівносильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одинця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?!»[1]. На превеликий жаль, ці слова митрополита Андрея, сказані в далекому 1941 році, не втратили нічого зі своєї актуальності, бо, дивлячись на сьогодення, неозброєним оком бачимо «руйнівний характер» діяльності багатьох політиків і політичних сил.

Уроки минулих століть мають навчити нас цінувати і берегти єдність народу, не спекулювати на природних проявах регіонального, культурного, конфесійного чи етнічного розмаїття, яке насправді нас збагачує, а не загрожує державотворенню. Вороги української державності намагаються розколоти народ, протиставляючи одні групи іншим, натомість відповідальні політики та справжні патріоти повинні докладати всіх зусиль, щоб запевнити згуртування, взаємодопомогу і дієву солідарність між усіма складовими українського суспільства. Таке змагання до єдності випливає не лише з національних інтересів нашого народу. Воно вписане в саму природу людської спільноти, в якій закладено прагнення до цілісності, до згуртованості. Наш відвічний національний ідеал «соборності» віддзеркалюється в простих гаслах, які повторюють навіть діти: «Україна – єдина!», «Схід і Захід разом!».

Спогадуючи цінний, здебільшого гіркий столітній досвід минулого, ми сьогодні скеровуємо заклик не тільки до наших політиків і громадських діячів, а й звертаємося до кожного українця і кожної українки, хоч би де вони зараз перебували: цінуймо соборність Української Держави, плекаймо єдність і солідарність між собою, не йдучи на повідку тих псевдопатріотів, що сіють недовіру, незгоду, чвари та поділи в нашому народі. Така їхня «праця» неминуче вестиме до ослаблення національних сил, урешті – до втрати здобутої, а сьогодні обстоюваної такою великою ціною української державності. Ми, пастирі цього народу, заносимо до Господа нашу прадавню молитву-благання: «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!»

«Закорінені й утверджені в любові» (Еф. 3, 17)
«Нехай усе у вас діється в любові», – закликає нас св. Павло (1 Кор. 16, 14). Справді, любов пронизує все діяння справжнього християнина. З любові як першоджерела беруть початок благородні наміри людини і народу, з любові ми черпаємо силу долати перешкоди і суперечності, любов є внутрішнім рушієм що робить нас здатними до витривалої і жертовної щоденної праці.

Любов є рівно ж душею того шляхетного почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Справжній християнин покликаний бути патріотом – любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру тою самою жертовною любов’ю, якою виконує Заповідь Божу любити своїх батька та матір. У світлі Нового Завіту можемо ствердити рівно ж і те, що любов до Батьківщини вписана в людську природу і походить із заповіді любові до ближнього, тому «… природний закон спонукає нас віддано любити і захищати державу, в якій ми народилися, зростали…»[2].

Справжнім багатством і славою кожного народу є його сини і дочки, які виявляють пошану і любов до землі своїх предків, які не тільки захищають її кордони від зазіхань непрошених і ненаситних «визволителів», а й зберігають ті цінності, що впродовж віків становлять і виражають неповторний духовний код народу: його віру і мову, його свободолюбний дух і почуття власної гідності, його прагнення до справедливості і правди у міжособистісних та суспільних відносинах. Такі особи виявляють свою любов не пустопорожніми словами, а власними добрими ділами, тому є носіями і взірцями автентичного патріотизму. Бо ж любов до Батьківщини, за словами праведного митрополита Андрея, «…на ділах, а не на словах полягає. Хто на своїм становищі, сповняючи совісно свій обов’язок, працює для добра народу, є ліпший патріот, як той, котрий багато говорить, а мало творить»[3].

Ми пишаємося і дякуємо Богові за ті численні знаки, якими виявляють наші співвітчизники свою любов до рідної землі, за їхню небайдужість, за співчуття і солідарність, за мудрість в обставинах підступної гібридної війни. Ідеться про тих, хто на Майдані обороняв гідність і свободу; хто пішов на фронт і ціною власного здоров’я та життя захищав або й донині захищає не просто територіальну цілісність країни, а й простір свободи й духу; хто рятує біженців і підтримує переселених осіб; хто ділиться своїми скромними статками і заощадженнями з потребуючими; урешті-решт про кожного, хто чесно і відповідально виконує свої професійні та громадянські обов’язки – усі вони є живим втіленням найбільшої заповіді, яку Христос Господь залишив нам як дороговказ і заповіт: «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 12-13).

Любов людини має властивість поширюватися. Почавшись від домівки і сім’ї, охоплює малу батьківщину, далі весь рідний край, а потім усіх людей і всі народи. Саме за таким універсальним та інклюзивним характером пізнається автентична християнська любов. Якщо в людському серці панує справжня любов, то в такому серці не тісно нікому: ані близьким, ані далеким, ані зичливим, ані агресивно налаштованим – усіх така людина прагне огорнути своєю доброзичливістю, усім бажає повноти життя, усім готова виявити співчуття і милосердя.

Ми, українці, відчуваємо, особливо в останні роки, прихильність і солідарність з боку багатьох країн, мільйонів людей доброї волі всього світу, різних національностей та релігійних переконань. Вони співчувають нам у наших випробуваннях, підтримують нас у наших потребах, захищають перед ненавистю агресора і виявляють готовність бути з нами й надалі. Така солідарність є великим даром, але водночас і обов’язком. Він спонукає нас відкрити і поширити власне серце до потреб тих народів, які сьогодні зазнають несправедливості, агресії, випробувань і різноманітних страждань.

«Чувайте і моліться!» (Мт. 26, 41)
Роздумуючи над чеснотою автентичної любові до рідної землі, не можемо пройти повз деякі хибні трактування патріотизму, які компрометують це благородне почуття та можуть стати причиною неслави для народу чи навіть справжньою загрозою для нашої ще молодої державності.

Ми переконані, що не є щирим патріотом той, хто не керується правдою у стосунках із власним народом, а годує його пафосними гаслами та оманними обіцянками. Особливо прагнемо застерегти перед дешевим політичним популізмом, що має на меті не так добро народу, як власну вигоду і перемогу на чергових виборах. Як не згадати слів Франка, який застерігав перед таким фальшивим патріотизмом, що проявляється лише у «святковій одежині», але для якого чужим і осоружним є «труд важкий, гарячка невдержима».

Нічого спільного зі справжнім патріотизмом не має також ідеологія, яка ставить націю «понад усе», включно з Господом Богом. Таке сприйняття народу і держави, за словами митрополита Андрея Шептицького, не базується на любові, а є, радше, егоїзмом чи навіть ідолопоклонством[4]. Ми, як учні Христові, не можемо схвалювати чи сприймати тих форм крайнього чи інтегрального націоналізму, расизму та шовінізму, які все, зокрема Церкву і саму державу, підпорядковують ідеї нації; заперечують свободу і права окремої людини, а найважливіше – її особисту гідність, що походить від Бога; погорджують представниками інших національностей, рас чи релігій; пропагують ненависть і ворожнечу, заохочують до сліпого та грубого насилля для здобуття своєї політичної мети.

Святий папа Іван Павло ІІ, звертаючись до своїх співвітчизників 1978 року, наголошував: «Любов до Батьківщини об’єднує нас і повинна єднати нас, незважаючи на всі відмінності. Вона не має нічого спільного з вузьким націоналізмом чи шовінізмом. Це є право людського серця. Це мірило людської шляхетності…»[5]. У подібному дусі висловлювався і наш каторжник патріарх Йосиф, який усе своє життя поклав на вівтар служіння рідному народові: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву, одначе нехай не буде він ложно понятим націоналізмом, що основує любов Батьківщини на ненависті»[6]. Написаний у складний час початку другої радянської окупації, лист ісповідника віри не втратив своєї пастирської інтуїції і знову повертає нас до пріоритету любові.

У всенародній молитві за Україну ми співаємо: «В чистій любові до краю, Ти нас, Боже, зрости». Любов має стати лакмусовим папірцем усіх наших особистих поривань і національних планів та проектів. Уміння відрізняти любов від її підробок вимагає зрілого ума, чистого серця і чуйного сумління.

Господь Бог кличе нас сьогодні до чування над власним сумління, майбутнім нашого народу і його держави. Спитаймо себе: чи чиста любов до нашого народу є критерієм для наших настроїв, поглядів, суджень і дій? Чи нею керуємося ми самі, відповідальні будівничі своєї країни? І чи керуються нею наші політичні та суспільні лідери? Щира відповідь на ці запитання допоможе нам віднайти шлях до успішного розвитку нашого народу і дальшого державотворення.

Насамкінець запрошуємо всіх до ревної молитви: подячної – за дар свободи і державності; покаянної – за ті гріхи, якими кожен із нас і весь народ упродовж своєї історії коли-небудь зневажив Бога і Його святий закон; благальної – про Боже благословення для нашого народу, про мудрість для його провідників, про мужність і здоров’я для його вірних будівничих, а зокрема – для його жертовних захисників на фронті. Молитва є, з точки зору віри, найбільшим виявом любові до ближнього і до свого народу, бо нею висловлюємо переконання, що «коли Господь та не будує дому, – дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, – дарма пильнує сторож» (Пс. 127, 1).

Тож огортаючи думками і молитвою минуле століття, вирушаємо з вірою у серці назустріч прийдешньому дню, віддаючи в руки Господа – Владики неба і землі – наші надії та сподівання. Не боїмося темряви, яка може постати перед нашими очима, бо світло віри розвіює сутінки тривоги і страху та дає нам певність, що «Господь народові своєму дасть силу, Господь благословить народ свій миром» (Пс. 29, 11).

Нехай відвічна милість і могутня благодать Всевишнього поширяться на весь наш народ, нехай зцілять духовні й тілесні рани його синів і дочок, нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої щоденної праці задля подальшого утвердження соборної Української Держави – на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу.

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного


Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого преподобного Мартиніяна,
26 лютого 2018 року Божого

[1] Ідеалом нашого національного життя… // Церква і суспільне питання: Пастирське вчення та діяльність: У 2 т. – Т. 1. – С. 532.

[2] Пор. Лев ХІІІ, Sapientiae christianae, 5-6.

[3] Християнська робота, серпень 1899 р.

[4] Пор. Декрет Митрополита Андрея Шептицького «Про єдність», 28 травня і 24 вересня 1943 р.: «Поганський патріотизм – то любов своїх, получена з ненавистю всіх прочих. А християнська любов до Батьківщини, обнимаючи всіх людей, єднає християн із противниками та ворогами й дає патріотизмові ту підставу, якої треба: учить тієї єдности».

[5] До моїх любих співвітчизників, 23 жовтня 1978 р.

[6] Пор. Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства та вірних, присвячене пам’яті Митрополита Андрея Шептицького, 23 листопада 1944 р.