“Let us be concerned for each other,
to stir a response in love and good works” (Heb 10:24)

Dear Brothers and Sisters,

The Lenten season offers us once again an opportunity to reflect upon the very heart of Christian life: charity. This is a favourable time to renew our journey of faith, both as individuals and as a community, with the help of the word of God and the sacraments. This journey is one marked by prayer and sharing, silence and fasting, in anticipation of the joy of Easter.

This year I would like to propose a few thoughts in the light of a brief biblical passage drawn from the Letter to the Hebrews:“ Let us be concerned for each other, to stir a response in love and good works”. These words are part of a passage in which the sacred author exhorts us to trust in Jesus Christ as the High Priest who has won us forgiveness and opened up a pathway to God. Embracing Christ bears fruit in a life structured by the three theological virtues: it means approaching the Lord “sincere in heart and filled with faith” (v. 22), keeping firm “in the hope we profess” (v. 23) and ever mindful of living a life of “love and good works” (v. 24) together with our brothers and sisters. The author states that to sustain this life shaped by the Gospel it is important to participate in the liturgy and community prayer, mindful of the eschatological goal of full communion in God (v. 25). Here I would like to reflect on verse 24, which offers a succinct, valuable and ever timely teaching on the three aspects of Christian life: concern for others, reciprocity and personal holiness.

1. “Let us be concerned for each other”: responsibility towards our brothers and sisters.

This first aspect is an invitation to be “concerned”: the Greek verb used here is katanoein, which means to scrutinize, to be attentive, to observe carefully and take stock of something. We come across this word in the Gospel when Jesus invites the disciples to “think of” the ravens that, without striving, are at the centre of the solicitous and caring Divine Providence (cf. Lk 12:24), and to “observe” the plank in our own eye before looking at the splinter in that of our brother (cf. Lk 6:41). In another verse of the Letter to the Hebrews, we find the encouragement to “turn your minds to Jesus” (3:1), the Apostle and High Priest of our faith. So the verb which introduces our exhortation tells us to look at others, first of all at Jesus, to be concerned for one another, and not to remain isolated and indifferent to the fate of our brothers and sisters. All too often, however, our attitude is just the opposite: an indifference and disinterest born of selfishness and masked as a respect for “privacy”. Today too, the Lord’s voice summons all of us to be concerned for one another. Even today God asks us to be “guardians” of our brothers and sisters (Gen 4:9), to establish relationships based on mutual consideration and attentiveness to the well-being, the integral well-being of others. The great commandment of love for one another demands that we acknowledge our responsibility towards those who, like ourselves, are creatures and children of God. Being brothers and sisters in humanity and, in many cases, also in the faith, should help us to recognize in others a true alter ego, infinitely loved by the Lord. If we cultivate this way of seeing others as our brothers and sisters, solidarity, justice, mercy and compassion will naturally well up in our hearts. The Servant of God Pope Paul VI stated that the world today is suffering above all from a lack of brotherhood: “Human society is sorely ill. The cause is not so much the depletion of natural resources, nor their monopolistic control by a privileged few; it is rather the weakening of brotherly ties between individuals and nations” (Populorum Progressio, 66).

Concern for others entails desiring what is good for them from every point of view: physical, moral and spiritual. Contemporary culture seems to have lost the sense of good and evil, yet there is a real need to reaffirm that good does exist and will prevail, because God is “generous and acts generously” (Ps 119:68). The good is whatever gives, protects and promotes life, brotherhood and communion. Responsibility towards others thus means desiring and working for the good of others, in the hope that they too will become receptive to goodness and its demands. Concern for others means being aware of their needs. Sacred Scripture warns us of the danger that our hearts can become hardened by a sort of “spiritual anesthesia” which numbs us to the suffering of others. The Evangelist Luke relates two of Jesus’ parables by way of example. In the parable of the Good Samaritan, the priest and the Levite “pass by”, indifferent to the presence of the man stripped and beaten by the robbers (cf. Lk 10:30-32). In that of Dives and Lazarus, the rich man is heedless of the poverty of Lazarus, who is starving to death at his very door (cf. Lk 16:19). Both parables show examples of the opposite of “being concerned”, of looking upon others with love and compassion. What hinders this humane and loving gaze towards our brothers and sisters? Often it is the possession of material riches and a sense of sufficiency, but it can also be the tendency to put our own interests and problems above all else. We should never be incapable of “showing mercy” towards those who suffer. Our hearts should never be so wrapped up in our affairs and problems that they fail to hear the cry of the poor. Humbleness of heart and the personal experience of suffering can awaken within us a sense of compassion and empathy. “The upright understands the cause of the weak, the wicked has not the wit to understand it” (Prov 29:7). We can then understand the beatitude of “those who mourn” (Mt 5:5), those who in effect are capable of looking beyond themselves and feeling compassion for the suffering of others. Reaching out to others and opening our hearts to their needs can become an opportunity for salvation and blessedness.

“Being concerned for each other” also entails being concerned for their spiritual well-being. Here I would like to mention an aspect of the Christian life, which I believe has been quite forgotten: fraternal correction in view of eternal salvation. Today, in general, we are very sensitive to the idea of charity and caring about the physical and material well-being of others, but almost completely silent about our spiritual responsibility towards our brothers and sisters. This was not the case in the early Church or in those communities that are truly mature in faith, those which are concerned not only for the physical health of their brothers and sisters, but also for their spiritual health and ultimate destiny. The Scriptures tell us: “Rebuke the wise and he will love you for it. Be open with the wise, he grows wiser still, teach the upright, he will gain yet more” (Prov 9:8ff). Christ himself commands us to admonish a brother who is committing a sin (cf. Mt 18:15). The verb used to express fraternal correction – elenchein – is the same used to indicate the prophetic mission of Christians to speak out against a generation indulging in evil (cf. Eph 5:11). The Church’s tradition has included “admonishing sinners” among the spiritual works of mercy. It is important to recover this dimension of Christian charity. We must not remain silent before evil. I am thinking of all those Christians who, out of human regard or purely personal convenience, adapt to the prevailing mentality, rather than warning their brothers and sisters against ways of thinking and acting that are contrary to the truth and that do not follow the path of goodness. Christian admonishment, for its part, is never motivated by a spirit of accusation or recrimination. It is always moved by love and mercy, and springs from genuine concern for the good of the other. As the Apostle Paul says: “If one of you is caught doing something wrong, those of you who are spiritual should set that person right in a spirit of gentleness; and watch yourselves that you are not put to the test in the same way” (Gal 6:1). In a world pervaded by individualism, it is essential to rediscover the importance of fraternal correction, so that together we may journey towards holiness. Scripture tells us that even “the upright falls seven times” (Prov 24:16); all of us are weak and imperfect (cf. 1 Jn 1:8). It is a great service, then, to help others and allow them to help us, so that we can be open to the whole truth about ourselves, improve our lives and walk more uprightly in the Lord’s ways. There will always be a need for a gaze which loves and admonishes, which knows and understands, which discerns and forgives (cf. Lk 22:61), as God has done and continues to do with each of us.

2. “Being concerned for each other”: the gift of reciprocity.

This “custody” of others is in contrast to a mentality that, by reducing life exclusively to its earthly dimension, fails to see it in an eschatological perspective and accepts any moral choice in the name of personal freedom. A society like ours can become blind to physical sufferings and to the spiritual and moral demands of life. This must not be the case in the Christian community! The Apostle Paul encourages us to seek “the ways which lead to peace and the ways in which we can support one another” (Rom 14:19) for our neighbour’s good, “so that we support one another” (15:2), seeking not personal gain but rather “the advantage of everybody else, so that they may be saved” (1 Cor 10:33). This mutual correction and encouragement in a spirit of humility and charity must be part of the life of the Christian community.

The Lord’s disciples, united with him through the Eucharist, live in a fellowship that binds them one to another as members of a single body. This means that the other is part of me, and that his or her life, his or her salvation, concern my own life and salvation. Here we touch upon a profound aspect of communion: our existence is related to that of others, for better or for worse. Both our sins and our acts of love have a social dimension. This reciprocity is seen in the Church, the mystical body of Christ: the community constantly does penance and asks for the forgiveness of the sins of its members, but also unfailingly rejoices in the examples of virtue and charity present in her midst. As Saint Paul says: “Each part should be equally concerned for all the others” (1 Cor 12:25), for we all form one body. Acts of charity towards our brothers and sisters – as expressed by almsgiving, a practice which, together with prayer and fasting, is typical of Lent – is rooted in this common belonging. Christians can also express their membership in the one body which is the Church through concrete concern for the poorest of the poor. Concern for one another likewise means acknowledging the good that the Lord is doing in others and giving thanks for the wonders of grace that Almighty God in his goodness continuously accomplishes in his children. When Christians perceive the Holy Spirit at work in others, they cannot but rejoice and give glory to the heavenly Father (cf. Mt 5:16).

3. “To stir a response in love and good works”: walking together in holiness.

These words of the Letter to the Hebrews (10:24) urge us to reflect on the universal call to holiness, the continuing journey of the spiritual life as we aspire to the greater spiritual gifts and to an ever more sublime and fruitful charity (cf. 1 Cor 12:31-13:13). Being concerned for one another should spur us to an increasingly effective love which, “like the light of dawn, its brightness growing to the fullness of day” (Prov 4:18), makes us live each day as an anticipation of the eternal day awaiting us in God. The time granted us in this life is precious for discerning and performing good works in the love of God. In this way the Church herself continuously grows towards the full maturity of Christ (cf. Eph 4:13). Our exhortation to encourage one another to attain the fullness of love and good works is situated in this dynamic prospect of growth.

Sadly, there is always the temptation to become lukewarm, to quench the Spirit, to refuse to invest the talents we have received, for our own good and for the good of others (cf. Mt 25:25ff.). All of us have received spiritual or material riches meant to be used for the fulfilment of God’s plan, for the good of the Church and for our personal salvation (cf. Lk 12:21b; 1 Tim 6:18). The spiritual masters remind us that in the life of faith those who do not advance inevitably regress. Dear brothers and sisters, let us accept the invitation, today as timely as ever, to aim for the “high standard of ordinary Christian living” (Novo Millennio Ineunte, 31). The wisdom of the Church in recognizing and proclaiming certain outstanding Christians as Blessed and as Saints is also meant to inspire others to imitate their virtues. Saint Paul exhorts us to “anticipate one another in showing honour” (Rom 12:10).

In a world which demands of Christians a renewed witness of love and fidelity to the Lord, may all of us feel the urgent need to anticipate one another in charity, service and good works (cf. Heb 6:10). This appeal is particularly pressing in this holy season of preparation for Easter. As I offer my prayerful good wishes for a blessed and fruitful Lenten period, I entrust all of you to the intercession of Mary Ever Virgin and cordially impart my Apostolic Blessing.

From the Vatican, 3 November 2011



Послання Святішого Отця Венедикта XVI на Великий Піст 2012 (повний текст)

«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Єв 10,24)

Браття й сестри,
Чотиридесятниця знову пропонує нам нагоду призадуматися над серцем християнського життя – над любов’ю. У дійсності, цей час є сприятливим для того, щоб ми, з допомогою Божого слова та Святих Тайн, оновили наш шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою та діленням одні з одними, тишею та постом, в очікуванні на переживання пасхальної радості.

Цього року бажаю запропонувати вам кілька думок у світлі короткого біблійного уривку з Послання до Євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (10,24). Це речення знаходиться в розділі, у якому святий автор закликає довіритися Ісусові Христові, як Первосвященикові, Який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, яке розгортається згідно з трьома богословськими чеснотами: йдеться про те, щоб приступити до Господа «із щирим серцем, у повноті віри» (див. 22), утримувати стійким «визнання нашої надії» (див. 23), постійно дбаючи про те, щоб разом з братами звершувати «любов та добрі діла» (див. 24). Стверджується також і те, що для підтримки цієї євангельської поведінки важливо брати участь в літургічних зустрічах та молитві громади, маючи на увазі есхатологічну мету: повне сопричастя в Бозі (див. 25). Хочу зосередитись на 24 вірші, який у кількох словах пропонує цінне та завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: уважність до ближнього, взаємність та особиста святість.

1. “Зважаймо”: відповідальність за ближнього.

Перший елемент – це запрошення «зважати»: грецьке слово, яку тут вжите – це katanoein, що означає добре спостерігати, бути уважними, придивлятись свідомо, спостерігати дійсність. У Євангелії його зустрічаємо тоді, коли Ісус закликає учнів «поглянути» на птиць небесних, які хоч і не орють, але перебувають під дбайливою опікою Божого провидіння (пор. Лк 12,24), а також «звернути увагу» на колоду в своєму оці, перш, ніж дивитися на скалку в оці брата (пор. Лк 6,41). Зустрічаємо його також і в іншому уривку з того самого Послання до Євреїв, як запрошення «вважати на Ісуса», апостола та первосвященика нашої віри. Отож, дієслово, яке врозпочинає наше напоумлення, запрошує зосередити погляд на ближньому, насамперед – на Ісусі, та бути уважними одні на одних, не проявляти байдужості, незацікавлення долею ближніх. Навпаки, часто переважає протилежна поведінка: байдужість, незацікавленість, які породжені егоїзмом, прикритим удаваною пошаною до «приватної сфери». Також і сьогодні сильно лунає Господній голос, що кличе кожного з нас дбати про іншого. Також сьогодні Бог запрошує нас бути «сторожами» своїх братів (пор. Бт 4,9), творити стосунки, позначені взаємною турботою, увагою до добра ближнього й до його повного добра. Велика заповідь любові ближнього вимагає та заохочує усвідомити відповідальність за того, який, як і я, є Божим створінням та дитиною: бути братами й сестрами у людській природі, а в багатьох випадках, також і у вірі, повинно схилити нас до того, щоб бачити у ближньому справжнього alter ego (другого я), безмежно любленого Богом. Якщо розвиваємо такий братерський погляд, то солідарність, справедливість, як також милосердя і співчуття, природно випливатимуть з нашого серця. Слуга Божий Павло VI стверджував, що сучасний світ страждає, насамперед, з приводу відсутності братерства: «Світ хворий. Його недуга полягає не так в розтраті ресурсів чи загарбанні їх з боку небагатьох, як у відсутності братерства між людьми та народами» (Енц. Populorum progressio п. 66).

Уважність до ближнього вимагає бажати йому чи їй добра під усіма його аспектами: фізичним, моральним та духовним. Сучасна культура, здається, втратила відчуття добра і зла, тому слід переконливо наголошувати на тому, що добро існує та перемагає, тому що Бог є «добрим і чинить добро» (Пс 119, 68). Добро – це те, що викликає, захищає та поширює життя, братерство та спільність. Відповідальність за ближнього означає, отже, бажати чинити добро ближньому, прагнучи того, щоб також і він відкрився на логіку добра; цікавитися ближнім означає відкрити очі на його потреби. Святе Письмо застерігає перед небезпекою мати серце заскорузле свого роду «духовним знечуленням», яке вчиняє сліпими до страждань ближніх. Євангелист Лука наводить дві притчі Ісуса, які вказують на два приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. В притчі про милосердного Самарянина священик та левіт з байдужістю «пройшли мимо» повз людину, пограбовану та побиту розбійниками (пор. Лк 10,30-32), а в притчі про багача ця людина, пересичена різними благами, не звертає уваги на стан бідного Лазаря, який вмирає з голоду під її дверима (Лк 16,19). В обох випадках маємо справу з протилежністю «зважати», дивитись з любов’ю та співчуттям. Що ж стоїть на перешкоді цьому людяному та люблячому поглядові на ближнього? Часто цим є матеріальне багатство та достаток, але також віддавати перевагу своїм інтересам та власним турботам. Ми ніколи не повинні бути нездатними до «милосердя» щодо страждаючого, наше серце ніколи не повинно бути настільки поглинутим нашими справами та проблемами, щоб залишатися глухим щодо волання убогого. Навпаки, саме покора серця та особистий досвід страждання можуть виявитися джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та співпереживання: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Пр 29,7). Таким чином можна зрозуміти блаженство «тих, що плачуть» (Мт 5,4), тобто тих, що спроможні вийти з себе самих, щоб зворушитися терпінням інших. Зустріч з іншим та відкриття серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Зважати» на ближнього включає також і дбання про його духовне добро. І тут бажаю пригадати один аспект християнського життя, який, як мені здається, канув у забуття: братерське напоумлення задля вічного спасіння. Сьогодні, загалом, з великою чутливістю підходиться до питання опіки й милосердя щодо фізичного та матеріального блага інших, але майже повністю замовчується усе, що стосується духовної відповідальності за ближніх. Не так було в Церкві первісних часів та в насправді зрілих у вірі громадах, в яких беруть до серця не лише тілесне здоров’я співбрата, але також і здоров’я його душі з огляду на його остаточне призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому, – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим; навчи праведника, і він знання побільшить» (Пр 9,8-9). Сам Христос наказує звернути увагу братові, який чинить гріх (Мт 18,15). Дієслово, вжите для окреслення братнього напоумлення, – elenchein – є тим самим, яке вказує на пророчу місію властиву християнам – оскаржувати покоління тих, які поблажливі до зла (пор. Еф 5,11). Традиція Церкви зарахувала серед діл духовного милосердя «напоумляти грішників». Важливо відновити цей вимір християнського милосердя. Не слід мовчати перед обличчям зла. Тут маю на увазі поведінку християн, які з остраху перед людським осудом або задля звичайної вигоди, пристосовуються до загальної ментальності, замість того, щоб перестерігати своїх ближніх від таких способів мислення чи поведінки, які суперечать істині та не йдуть шляхом добра. Християнське напоумлення, однак, ніколи не є спонукуване духом засудження чи оскарження; воно завжди спонукуване любов’ю та милосердям і випливає зі справжньої турботи про добро ближнього. Святий Павло стверджує: «Коли б хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал 6,1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно наново відкрити важливість братнього напоумлення, щоб разом прямувати до святості. Навіть «праведник упадає сім разів» (Пр 24,16), – говорить Писання, – а ми всі є слабкими й недосконалими (пор. 1 Ів 1,8). Тому, допомогти та прийняти допомогу у сприйманні себе самих у істині, є великим служінням для того, щоб покращити своє життя та дедалі прямолінійніше крокувати Господньою дорогою. Завжди існує необхідність у погляді, який любить та виправляє, який знає та визнає, який розпізнає та прощає (пор. Лк 22,61), як це Бог учинив та чинить стосовно кожного з нас.

2. “Один на одного”: дар взаємності.

Таке «оберігання» інших суперечить ментальності, яка, зводячи життя лише до земного виміру, не сприймає його в есхатологічній перспективі, приймаючи будь-які моральні вибори у ім’я індивідуальної свободи. Суспільство, таке, як сучасне, може стати глухим як до фізичних страждань, так і до духовних та моральних потреб життя. Але не так повинно бути в християнській спільноті. Апостол Павло заохочує дбати про те, що веде до «миру та взаємного збудування» (Рм 14,9), будучи корисним «ближньому на добро, для збудування» (там же 15,2), не шукаючи користі для себе, але «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор 10,33). Це взаємне виправлення та напоумлення, в дусі покори та любові, повинно бути частиною життя християнської громади.

Господні учні, з’єднані у Христі через Пресвяту Євхаристію, живуть у сопричасті, яке їх пов’язує одних з одними, як членів одного тіла. Це означає, що ближній приналежить до мене, його життя та його спасіння пов’язані з моїм життям і моїм спасінням. Тут заторкуємо дуже глибокий елемент спільності: наше існування взаємопов’язане з існуванням інших, як у доброму, так і в злому; і гріх, і діла любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному Христовому тілі, досвідчуємо цю взаємність: спільнота не перестає чинити покаяння та благати прощення гріхів своїх дітей, але також постійно та з радістю втішається свідченням чеснот та любові, що в ній розквітають. «Щоб члени дбали однаково один про одного» (1 Кор 12,25), – закликає святий Павло, тому що ми є членами одного тіла. Милосердна любов до ближніх, вираженням якої є милостиня – типова великопосна практика разом з молитвою та постом, вкорінена в цій спільній приналежності. Також через конкретне дбання про убогих кожен християнин може виразити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Уважність до інших у взаємності є також визнанням добра, яке Господь чинить в них та подякою разом з ними за чуда благодаті, які Добрий і Всемогутній Бог не перестає чинити у своїх дітях. Коли один християнин розпізнає в іншому діяння Святого Духа, то не може не радіти цим і не віддавати хвалу небесному Отцеві (див Мт 5,16).

3. “Заохочуючи взаємно до любові й до діл добрих”: разом крокувати у святості.

Цей вислів з Послання до Євреїв (10,24) спонукає нас звернути увагу на загальне покликання до святості, невпинне крокування духовним життям, прагнучи до більших харизм та дедалі вищої й пліднішої любові (пор. 1 Кор 12,31-13,13). Взаємна уважність має за завдання взаємне спонукування до дедалі більшої, дієвішої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Пр 4,18), в очікуванні жити незахідним днем у Бозі. Час, який даний нам у нашому житті, є цінним для того, щоб відкривати та сповнювати добрі діла у Божій любові. Завдяки цьому Церква зростає й розвивається, щоб осягнути повну зрілість у Христі (пор. Еф 4,13). У цій динамічній перспективі зростання вміщається наш заклик спонукувати одні одних до того, щоб осягнути повноту любові та добрих діл.

На жаль, завжди існує спокуса байдужості, спокуса гасити Духа, відмова від «використання талантів», що нам дані для добра нашого і добра ближніх(пор. Мт 25,25). Усі ми отримали духовні чи матеріальні багатства, корисні для сповнення Божого плану, для добра Церкви та особистого спасіння (пор. Лк 12,21; 1 Тм 6,18). Вчителі духовного життя пригадують, що у житті віри той, хто не чинить поступу, відступає назад. Дорогі брати й сестри, приймімо постійно актуальне запрошення прагнути до «високого рівня християнського життя» (Іван Павло ІІ, Novo millennio ineunte, ч. 31). Мудрість Церкви у визнаванні і проголошуванні блаженств та святості деяких зразкових християн, має на меті також і пробудити бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм 12,10).

Перед обличчям світу, який вимагає від християн оновленого свідчення любові та вірності Господові, нехай же всі відчувають невідкладність змагання у любові, служінні та добрих вчинках (пор. Єв 6,10). Цей заклик особливо сильно лунає під час святого періоду приготування до Пасхи. З побажаннями святої та плідної Чотиридесятниці, ввіряю вас заступництву Пречистої Діви Марії та від щирого серця уділяю Апостольське благословення.

Венедикт XVI, Папа

(переклад української редакції Радіо Ватикану)